Я - Оксана Мацик, сучасний український художник. І цю оповідь, про мій шлях у мистецтві, можна було б почати з кінця, словами: "Живопис робить мене щасливою!". Проте, історія моя дещо заплутаніша )
Кілька слів про мій шлях у мистецтво...
Навчатись живопису я почала достатньо пізно, на другому курсі ветеринарного факультету. Саме тоді, коли зрозуміла що ветеренарна медицина - не моя професія. Більш того, в той час у мене розвилася справжня деприссія. Я відчайдушо шукала свою віддушину, сенс буття. І живопис допоміг мені вийти із депресії. На той час, моя єдина подруга викладала живопис у садочку. Дивлячись на її уроки, на те, як вона працювала з дітьми, я захотіла працювати так само. Ця подруга, Людмилою Фоменко, з якою я вперше починала займатись живописом, надихала та піддтримувала йти шляхом творчості. За що я їй досі щиро вдячна.
Грунтовно навчалась живопису я в університеті Бориса Грінченка. Однак, перед тим як вступати до університету, я займалась на приватних курсах, у хуожниці Приммакової Анни Константинівни. Ця видатна людина входить у топ 100 художників України. Саме вона підготувала мене до Академічного малюнку і вступу до унівеситету. І ми досі підтримуємо стосунки. Тож, впевненно можу стрерждувати, що вчителі в сене були найкріщі.
В Університеті Бориса Грінченка я побачила скільки у мене однодумців. Цей університет був для мене, як ковток повітря! Йдеш його коридорами, а навкруги хтось танцює, інші грають, довкола розвішані картини. Окрім живопису, в університеті мені дуже сподобалась кераміка. Я могла годинами лишатися у його стінах, досліджувати, єксперементувати, творити. Я навіть полюбила сесію, бо якщо любиш соє діло, то виявляється, не треба докладати надмірних зусиль до навчання - все складається ніби само собою! Там і тоді вперше зрозуміла, що значить бути на своєму місці.